Історія справи

Постанова ВГСУ від 05.04.2016 року у справі №910/20720/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 квітня 2016 року Справа № 910/20720/15 Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:

Чернова Є.В.- головуючого, Корнілової Ж.О., Овечкіна В.Е.за участю представників: від позивача: від відповідача: розглянув касаційну скаргу Гілік Є.О. Сьомочкіна Є.М. Приватного акціонерного товариства "Рено Україна"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 лютого 2016 рокуу справі№910/20720/15 господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Автоплаза Херсон"доПриватного акціонерного товариства "Рено Україна" провизнання недійсним одностороннього правочинуВ С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.10.2015 р. (суддя Стасюк С.В.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання правочину щодо одностороннього розірвання Дилерської угоди від 23.01.2009 недійсним.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.02.2016 р. (судді: Пономаренко Є.Ю., Дідиченко М.А., Буравльов С.І.) рішення господарського суду міста Києва від 22.10.2015 р. скасовано.

Прийняти нове рішення, яким позов товариства з обмеженою відповідальністю "Автоплаза Херсон" до приватного акціонерного товариства "Рено Україна" про визнання недійсним одностороннього правочину задовольнити повністю.

Визнати недійсним односторонній правочин, оформлений листом приватного акціонерного товариства "Рено Україна" від 15.09.2014 № 232 про дострокове розірвання Дилерської угоди № 010938 від 23.01.2009 року з 18.12.2014.

Відновити становище, яке існувало до порушення, з поновленням надання приватним акціонерним товариством "Рено Україна" товариству з обмеженою відповідальністю "Автоплаза Херсон" не ексклюзивних прав дилера на умовах, визначених Дилерською угодою № 010938 від 23.01.2009 року та зобов'язати приватне акціонерне товариство "Рено Україна" виконувати умови Дилерської угоди № 010938 від 23.01.2009 року.

Апеляційна інстанція дійшла висновку, що за умовами угоди право на односторонню відмову від договору обумовлюється виключно наявністю порушень зобов'язань з боку іншої сторони; відповідач неправильно вважав, що угодою закріплено право на одностороннє розірвання правочину у будь-який час незалежно від наявності порушення зобов'язань позивачем; порушень зобов'язань станом на день направлення повідомлення про розірвання та протягом 3-х місяців потім з боку позивача допущено не було.

Таким чином, апеляційна інстанція визнала, що при вчиненні правочину від 15.09.2014 р. по односторонньому розірванню Угоди, відповідачем порушено наведені норми законодавства ст.ст. 525, 615, 538 ЦК України, тому оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Відповідач в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду скасувати з підстав неправильногго застосування норм матеріального права, рішення господарського суду першої інстанції залишити без зміни.

Скаржник доводить, що за нормами ст.ст. 202, 525, 626, 651 ЦК України та умовами п. 19.1 (а) Угоди мав право на односторонню відмову від договору, що не повинно обумовлюватися виключно наявністю порушень іншою стороною своїх зобовязань за договором, тому висновок апеляційної інстанції про невідповідність такої відмови закону є невірним, оскільки не грунтується на правильному застосуванні ст. 615 ЦК України та не враховує ст. 525 ЦК України.

Вищий господарський суд України, розглянувши доводи касаційної скарги, заслухавши представника позивача, що взяв участь в судовому засіданні, приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що між закритим акціонерним товариством "Рено Україна" (після зміни найменування - приватне акціонерне товариство "Рено Україна") та товариством з обмеженою відповідальністю "Автоплаза Херсон" (дилер) 23.01.2009 року укладено Дилерську угоду № 230109/38/RD.

Відповідно до статті 3.1 Угоди компанія "Рено Україна" надає дилеру на весь термін дії угоди наступні не ексклюзивні права для використання їх на території та протягом всього строку дії Угоди:

(а) продавати та організовувати продаж товарів за умови, що компанія "Рено Україна" завжди матиме право вилучити, замінити та/або модифікувати в будь-який час один або більше товар(ів) або припинити їх продаж на території за умови попереднього надання інформації;

(b) здійснювати та організовувати послуги після продажного обслуговування автомобілів марок "Рено" та "Дачія";

(с) користуватися статусом "Дилера "Рено" та "Дачія" та торговими марками виключно з метою виконання цієї Угоди та за предметом цієї Угоди, відповідно до її положень та виключно протягом терміну її дії.

Згідно з статтею 19.1 (а) Угоди сторони мають право розірвати цю Угоду у будь-який час за умови надання попереднього повідомлення не менш ніж за три (3) місяці рекомендованим листом з повідомленням про вручення та без обмеження права сторони, що виконала зобов'язання, вимагати відшкодування збитків від сторони, яка не виконала будь-яких зобов'язань, або в результаті дій якої сторона, що виконала зобов'язання, зазнала нематеріальних або матеріальних збитків. При цьому, якщо сторона, яка не виконала зобов'язань, протягом такого трьохмісячного періоду виправила порушення зобов'язань, про які була повідомлена, попереднє повідомлення про розірвання угоди вважається анульованим.

Відповідач надіслав на адресу позивача лист від 15.09.2014 № 232, яким з посиланням на статтю 19.1 (а) Угоди повідомив ТОВ "Автоплаза Херсон" про дострокове розірвання Дилерської угоди від 23.01.2009 року з 18.12.2014.

Листом № 47 від 23.10.2014 року позивач просив відповідача переглянути прийняте рішення про дострокове розірвання Угоди та продовжити співпрацю на визначених нею умовах.

В свою чергу відповідач листом № 300 від 24.11.2014 року повідомив позивача про те, що рішення про розірвання Угоди є остаточним та переглядатись не буде.

ТОВ "Автоплаза Херсон" не погоджуючись із вказаним розірванням договору звернулось до суду з позовом про визнання недійсним правочину щодо одностороннього розірвання Дилерської угоди від 23.01.2009 року.

Судом першої інстанції у задоволенні позову відмовлено повністю з огляду на відсутність підстав для визнання недійсним правочину щодо одностороннього розірвання Дилерської угоди від 23.01.2009 року.

Спір виник через різне тлумачення сторонами умов статті 19.1 (а) Угоди. Так, відповідач вважає, що на підставі вказаного положення він має право розірвати в односторонньому порядку угоду незалежно від наявності порушень зобов'язань іншою стороною. Позивач, тлумачить вказану статтю угоди таким чином, що розірвання в односторонньому порядку можливе лише через невиконання іншою стороною договірних зобов'язань.

Приймаючи оскаржуване рішення суд погодився з позицією відповідача.

Колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції дійшов не вірного висновку щодо необґрунтованості вимог позивача, з огляду на наступне.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Апеляційний суд погоджується з позицією місцевого господарського суду про те, що відповідачем вчинено односторонній правочин про дострокове розірвання договору.

Так, відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Виходячи з положень ч. 3 ст. 202 Цивільного кодексу України одностороння відмова від договору за загальним правилом кваліфікується як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спрямованим на виникнення юридичних наслідків цивільно-правового характеру.

Виходячи з положення ст. 19.1 (а) угоди, її може бути розірвано в результаті односторонньої відмови від неї у повному обсязі, тобто в результаті вчинення стороною одностороннього правочину, який тягне припинення зобов'язань його сторін.

Проаналізувавши дії відповідача та наведені норми законодавства місцевий господарський суд дійшов правильного висновку, що відповідачем 15.09.2014 року вчинено в односторонньому порядку правочин, із змісту якого випливає юридичний наслідок цивільно-правового характеру - розірвання договірних правовідносин, достроково, з 18.12.2014 року, що тягне за собою припинення відповідних прав та обов'язків сторін.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Так, позивачем обрано належний спосіб захисту порушеного права, і його вимога підлягає розгляду по суті.

В обґрунтування вимог про визнання недійсним правочину щодо одностороннього розірвання Дилерської угоди від 23.01.2009 року позивач посилається на те, що умови статті 19.1 (а) угоди передбачають можливість її розірвання в односторонньому порядку лише у разі невиконання іншою стороною зобов'язань, а оскільки з боку ТОВ "Автоплаза Херсон" було відсутнє таке невиконання, то і відповідно відсутні підстави для розірвання правочину.

Колегія суддів погоджується з позицією апелянта з огляду на наступне.

Приписами статті 188 Господарського кодексу України передбачено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

За змістом наведеної норми розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Повноваження сторони на одностороннє розірвання договору можуть бути встановлені законом або безпосередньо в договорі.

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли право на односторонню відмову у сторони відсутнє, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а у разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін (частина 4 статті 188 Господарського кодексу України).

Крім цього, відповідно до статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Законодавством не встановлено можливості розірвання даного виду правочинів в односторонньому порядку у будь-який час незалежно від виконання чи невиконання договірних зобов'язань.

При цьому, також слід навести положення ст. 615 Цивільного кодексу України, згідно якої:

1. У разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом.

2. Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.

3. Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється.

Норми вказаної статті визначають можливість сторони відмовитись від зобов'язання лише у разі порушення зобов'язання іншою стороною.

Аналогічно це питання врегульовано ч. 3 ст. 538 ЦК, за якою: при невиконанні однією із сторін в зобов'язанні свого обов'язку або при наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свій обов'язок в установлений строк або виконає його не в повному об'ємі, інша сторона вправі відмовитися від виконання свого обов'язку частково чи в повному об'ємі.

Отже, для встановлення наявності права відповідача на розірвання договору в односторонньому порядку та підстав для такої дії слід аналізувати умови укладеної між сторонами Угоди, а саме статті 19.1. (а).

Згідно зі статтею 19.1. (а) Угоди сторони мають право розірвати цю Угоду у будь-який час за умови надання попереднього повідомлення не менш ніж за три (3) місяці рекомендованим листом з повідомленням про вручення та без обмеження права сторони, що виконала зобов'язання, вимагати відшкодування збитків від сторони, яка не виконала будь-яких зобов'язань, або в результаті дій якої сторона, що виконала зобов'язання, зазнала нематеріальних або матеріальних збитків. При цьому, якщо сторона, яка не виконала зобов'язань, протягом такого трьохмісячного періоду виправила порушення зобов'язань, про які була повідомлена, попереднє повідомлення про розірвання угоди вважається анульованим.

З аналізу наведеного положення слідує, що:

по-перше: у статті 19.1. (а) Угоди сторони погодили можливість розірвання договору в односторонньому порядку та визначили порядок такого розірвання - надання попереднього повідомлення не менш ніж за три (3) місяці рекомендованим листом з повідомленням про вручення;

по-друге: розірвання договору в односторонньому порядку можливе лише у випадку невиконання іншої стороною своїх зобов'язань та не виправлення такого порушення протягом 3-х місяців від отримання повідомлення про розірвання.

Саме такий другий висновок і є спірним у сторін.

Не можна робити висновок щодо підстав для такого розірвання лише виходячи з першої частини першого речення наведеної умови. Вона встановлює лише наявність права та порядок вчинення дії по односторонньому розірванню.

Проте, із сукупного аналізу обох речень слідує висновок, якого дійшов апеляційний суд.

Друга частина першого речення ст. 19.1 (а) фіксує право сторони вимагати відшкодування збитків від сторони, яка не виконала будь-яких зобов'язань, або в результаті дій якої сторона, що виконала зобов'язання, зазнала нематеріальних або матеріальних збитків.

Так, вже з першого речення слідує закріплення можливості одностороннього розірвання у разі невиконання зобов'язання іншою стороною, у зв'язку з чим у сторони яка ініціює розірвання фіксується право на відшкодування збитків.

Другим реченням вказаної статті Угоди підтверджується такий висновок.

В ньому чітко закріплено, що у разі коли сторона протягом такого трьохмісячного періоду виправила порушення зобов'язань, про які була повідомлена, попереднє повідомлення про розірвання угоди вважається анульованим.

Отже, з цього слідує, що:

- в попередньому повідомленні сторона повинна вказати яке порушення зобов'язань допущено іншою стороною. В даній ситуації, повідомлення не містило відомостей про допущення позивачем порушення зобов'язань. Судом встановлено відсутність будь - яких порушень зобов'язань з боку позивача на час направлення повідомлення про розірвання. Це визнається і відповідачем у справі.

- сторона має право на виправлення у 3-місячний період порушення зобов'язання. При цьому, чітко зафіксовано, що у разі такого виправлення попереднє повідомлення про розірвання угоди вважається анульованим.

Таким чином, за умовами угоди право на односторонню відмову від договору обумовлюється виключно наявністю порушень зобов'язань з боку іншої сторони.

Порушень зобов'язань станом на день направлення повідомлення про розірвання та протягом 3-х місяців потім з боку позивача допущено не було.

Наведені вище у даній постанові норми законодавства (ст. 188 ГК, ст.ст.525, 615, 538 ЦК) закріплюють право на вчинення одностороннього правочину, наслідком якого буде припинення правовідносин, у разі якщо це передбачено законом або правочином.

Законодавство не встановлює право сторони за таким видом правочину на одностороннє його розірвання у будь-який час незалежно від порушення зобов'язань іншою стороною. Дилерська угода від 23.01.2009 теж такого не закріплює, а передбачає право на одностороннє розірвання за наявності порушень зобов'язань з боку іншої сторони, чого встановлено не було.

Таким чином, при вчиненні правочину від 15.09.2014 по односторонньому розірванню Угоди, відповідачем порушено наведені норми законодавства (ст. 188 ГК, ст. ст. 525, 615, 538 ЦК).

Тому, оспорюваний правочин правомірно визнано недійсним, тому висновки апеляційного господарського суду відповідають нормам закону.

З огляду на викладене, вимога про визнання правочину щодо одностороннього розірвання Дилерської угоди від 23.01.2009 року недійсним є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

У зв'язку з цим, позовні вимоги про відновлення становища, яке існувало до порушення, які є належним способом захисту порушеного права передбаченим п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК та є похідними від вимоги про визнання недійсним одностороннього правочину, також підлягають задоволенню.

Згідно зі ст.111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція визнає невірними доводи відповідача, що угодою закріплено право на одностороннє розірвання правочину у будь-який час незалежно від наявності порушення зобов'язань позивачем, тому не вбачає підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційної інстанції.

Неправильного застосування норм матеріального права, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи і наданим сторонами доказам, порушень норм процесуального права, які визначені як безумовні підстави для скасування судового рішення судом касаційної інстанції не встановлено.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 107, 108, 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.02.2016 р. у справі №910/20720/15 господарського суду міста Києва залишити без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

Головуючий, суддя Є.Чернов

судді Ж.Корнілова

В.Овечкін